Око неба, Геліосе! Око світу, Геліосе! Зупини на хвильку коней, зупини! Ти прийми моє вітання… Ти почуй моє благання Із небесної ясної далини!..
Око неба, Геліосе! Око світу, Геліосе! У чарівную погоду, у лиху — Все летить, неначе птиця, Світозарна колісниця По страшному, по небесному шляху…
Око неба, Геліосе! Око світу, Геліосе! Я благаю, життєдайний, я молю — Промінь кинь у серце юне, Подаруй вогняне руно, Спопели мої вагання без жалю!..
Око неба, Геліосе! Око світу, Геліосе! Не жадаю я нічого у житті… А умру — візьми до себе, У казкове диво-небо, У простори нескінченні, золоті…

Затихає кіфара. Змовкає голос Гіпатії. Мовчать заворожені люди. Лише десь позаду юрби глухо бубонить якийсь аскет, загорнутий з ніг до голови у брудний коричневий гіматій:

— Бога треба прославляти… Єдиного і невидимого, творця неба і землі, а не язичеського Геліоса… Чого зібралися, діти князя тьми, довкола цієї спокусниці? Навіщо гнівите милосердного господа, втішаючись богопротивними піснями?

— Мовчи, дурню! — гаркнув якийсь моряк. — Хочеш молитися своєму богові — молись мовчки, в пустелі. Не дратуй нас своїми дурними речами! Чи не грієш ти свої кості на сонечку, чи не радієш ти, як і все живе, тому світлові, яке дає нам благословенний Гелі ос?