— Чого вам? — дзвінко й ясно гукнула Гіпатія. — Чому ви заради мене здійснили таке криваве діло? Навіщо я тобі, злий чоловіче?

— Оце інша річ! — зрадів кілікієць. — Сама Афродіта озвалася. З жінками справу мати приємніше! Послухай, богине! Ти сама винна — зворушила серце моє таким співом, що перед ним, може, й спів Аполлона нічого не вартий! І я подумав — навіщо мені, бідному морякові, плавати у володіннях Посейдона довіку?! Навіщо? Коли азійські деспоти дадуть мені за тебе гору золота! Чуєш? Я й мої хлоп’ята будуть щасливі на все життя, і ти станеш царицею! Ха-ха-ха! Хіба неправда?

— Це страшна сваволя! Префект Александрії дізнається про ваше піратство…

— Ха-ха-ха! — аж заливається велет. — Не сміши, дівчинко! Хай і сам імператор знає— що мені до того! Плювати я хотів на них! Я сам собі імператор, і хай навіть Зевс одійде з моєї дороги, коли я хочу, щось вчинити!..

— Цього не буде, злий чоловіче! — твердо сказала Гіпатія. — Я не боюся вмерти!

— А навіщо ж вмирати? — здивувався велет. — Гей, хлоп’ята мої! Чого стоїте?! Взяти її!

— Не підходь! — кинувся Ісідор. — Уб’ю!

Два моряки метнулися до юнака. Брязнули мечі. Ісідор бився люто й страшно. Він за кілька хвилин вибив меча з рук одного напасника і розчахнув другого. Велет закричав, підбадьорюючи інших до нападу. Пірати, як шакали, зграєю напали на юнака, а тим часом кілікієць підкрався збоку, вхопив Гіпатію за плащ і потягнув за щоглу.

— Ісідоре! Коханий! — кричала вона, кусаючись і б’ючи велета по обличчю. — Рятуй мене!

Він рубався за п’ятьох, намагався пробратися до дівчини. На чолі його вже кривавилася багряна смуга, гаряча кров заливала очі.

— Па! Тримайся, — хрипів Ісідор. — Па, я не дам тебе в чужі руки! О боги! За що така наруга?!

Ісідора відтиснули на корму, він насилу відбивався. Хтось підкрався ззаду, ударив палицею по голові. Меч юнака полетів за борт, тьма ковтнула його. Він хитнувся, поточився. Чорна безодня моря розверзлася; не втриматися, не зупинити падіння.