То був улюблений жарт: втрутитись у розмову і спитати:

– Цікаво, а що на те скаже пані Абрекова?

З тих реплік у вашій уяві може витворитися образ пані Абрекової як всесвітньої пліткарки. Але насправді пані Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все відбувалося поза її волею.

Просто пофортунило їй у тому, що мешкала вона на Рийку і віконниці її перетворилися на вуличну газету, звідки можна було вичитати останні львівські плітки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама пані Абрекова – якийсь шибайголова написав про неї ущипливий жарт. Жарт сподобався і звідтоді кожен, хто бажав поділитися свіжою пліткою чи насмішкою, старанно виписував їх на віконницях бідолашної пані Абрекової.

Особливою популярністю віконниці користувалися в часи ярмарків, бо забава перетворювалася на міжнародний конкурс, дотепів і сатири. Дійшло до того, що вже кожен тремтів перед „пані Абрековою” і з полегкістю зітхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врешті численні скарги поштивих міщан переповнили терпіння магістрату і той видав суворе попередження пашквілянтам. А ідо цього ніхто не злякався, то біля вікон пані Абрекової виставили ще й варту.

До боротьби з жартівниками прилучилася і церква. Священики щонеділі на проповіді скликали на їхні нещасні голови гнів Господній.

І так поволі та перша львівська стіннівка занепала, хоча про пані Абрекову ще довго пам’ятали і згадували її ім’я.

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.

На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п'ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.

Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?