– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.

– Певно, неабияка, крашанка!

– Не те слово! Не крашанка, а чудо!

– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?

– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.

– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.

– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.

– А ти нам що даш?

– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.

– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.

– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.

– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.

– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.

– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!

– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?

І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.

Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:

– Олельку! А то що з тобою, небораку?

Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.

– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!

Сторожа перелякалася:

– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…

– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!

– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.