
– А що воно за зілля?
– Іду подивлюся.
– А нам можна подивитися?
– А чого ж ні? Ходімо.
Та й рушило за ним десятка два роззяв.
Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
– Ні, ми самі ходимо.
– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.
І Олелько рушив до міста.
Цілий Рийок сміявся з роззяв, коли ті з'явилися в реп'яхах, обталяпані й з кислими мінами на обличчях.
ВЧЕНІ ГУСИКоли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
– Чиї то гуси? – питається у пастушка.
– Боярина Недана.
Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:
– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:
– Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
– Стане.
– Ну то завтра вранці я прижену гуси.
Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
– Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:
– А що, навчилися гуси по-людському балакати?
