Заснула Настя, на стіл схилившись… І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.
XI
І з того часу щовечір вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп'ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: «Ти — мати: чому не впиняєш?»
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить: «От дівка, от золото, от ледащиця!»
А Настя ніби й не чує. Сміються вони, і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: «Хоч удень же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечері тільки пустила, — вона й зникне до ночі.
XII
Найшлася в Насті дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» — застогнала і, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько.