Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!..

Ні!.. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки пам'ятатимеш…

Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається.

— Горпино! — кажу. — Ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

— Чому ні?

— Господи! — кажу знов. — Як я колись молодого віку жила в батька, в матері!

— А я, — каже, — вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.

— Ні, мене взято з сім'ї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи пізнали б, упослі мене побачивши!.. Та не бачили — вмерли.

— А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?

— З того села, де я жила з панами, з Горієвки. Дворак був. — І довгенько ви жили з ним?

— Півроку.

— Господи! І не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

— Сп'янчивсь і вмер.

По сім слові вийшла з хати, і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.

III

Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить.