- Я тобі вже казав, - дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. - Пост - не місце для побачень.

- Іду вже, йду, - каже Мар'яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.

- Це я вже чув, а піду - ти знов тут.

- Ну що тобі станеться, коли я трохи тут постою?

- Не мені. Але існує порядок. І взагалі - що за розмови? Сказав, іди - так іди, якщо не хочеш неприємностей собі і йому.

Спартак при цьому кивнув на Лагутіна, до якого вже знов тулилась Мар'яна.

- Чого ти їй нічого не скажеш? - прискіпався й до Лагутіна Спартак. - Ти ж знаєш порядок?

- Справді, іди вже, Мар'яно, - сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її. - До завтра.

Перед тим як піти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя - чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.

Деякий час він мовчки дивився Мар'яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.

- Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.

- Весь - увага, - в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.

Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:

- Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть в міліцейську форму переодягнених. Ясно?

- Ясно, - Лагутін перестав посміхатись.

- Особливо туди он дивись, - Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.

Зоставшись один, Славик не міг уже очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.

Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі - улюблене місце студентів. Щовесни та щоліта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами та біля могил своїх славетних предків.