Дивно було, що Духнович, цей факультетський вільнодум і філософ, який залюбки студіював навіть позапрограмні науки, так до ладу й не міг збагнути мудрість статуту караульної служби, так досі й не навчився як слід ні козиряти, ні ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лісопарку він щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи сміх товаришів і невдоволення викладача.

- Ну як, друже? - кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. - Подужав?

Духнович скривився, що мало означати усмішку.

- Ці статути наганяють на мене якийсь, ну, просто містичний жах. Вони написані ніби санскритом: скільки не розшифровую - ніяк не доберусь глузду.

- Це вже вчорашнє, - сумовито зауважив Степура. - Тепер, мабуть, не такі заліки доведеться складати.

Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як і раніш: дерева спокійно зеленіють, і день тихий - ні сонячний, ні хмарний, в теплій поволоці імлистій, тільки тривога мовби розлита в повітрі, вона вже пройняла місто і душі людей.

Сумська клекоче. На перехресті біля репродуктора - натовп. Тут ще надіються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише місцевий прикордонний конфлікт? Люди ждуть новин, гнітить невідомість, а радіо тим часом гримить музикою, передає бойові марші.

Найлюдніше в парку біля пам'ятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу.

В натовпі Степура загледів Мар'яну й Лагутіна. Вони стояли обнявшись, чого раніше не дозволили б собі на людях, він блідий, зосереджений і ніби байдужий до неї, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мій, мій, це все тебе не стосується, нікому тебе не віддам.