Як би там не було, мені необхідно бути обережним. Розсудливість підказувала, що мені треба повернутись у Верхоянськ і йти на дослідження з усією експедицією. І коли б я послухався цього голосу розсудливості, багато що вийшло б інакше. Однак моя цікавість і неспокійний дух дослідника нестримно тягли мене вперед. Обманюючи власну обережність, я запевняв себе, що пройду вперед ще лише кілька кілометрів, щоб подивитися, яка небезпека може підстерігати мене.
— Чай готовий, — сказав Нікола, знімаючи з вогню чайник.
ІІІ. НІЗДРЯ АЙ-ТОЙОНА
Стомлені мандрівкою, ми міцно заснули, закутавши голови від комарів. Коли Нікола розбудив мене, сонце, яке в цей час тут не заходило, пересунулося на схід. Був ранок. Вітер, що трохи вщух уночі, знову почав свою роботу. Він дув рівномірно, без поривів, дедалі дужче.
— Ходімо туди, — сказав я, показуючи Ніколі напрям за вітром.
Перед нами здіймалося гірське пасмо.
— Знову туди? — запитав Нікола, видно трохи стривожений. — Треба назад. Далі я не піду.
Ця відповідь здивувала мене. Нікола, безстрашний і покірний Нікола відмовлявся йти зі мною далі. Може, його налякали слова англійця?
— Чому ти не підеш туди? — запитав я його.
— Один мій товариш і ще один товариш йшли і не повернулися, — відповів Нікола, нахмурившись. — Звідти ніхто не повертається. Там ніздря Ай-Тойона.
Я вже знав, що Ай-Тойон — «священний старик» — найвище божество якутів. Але я ніколи не чув про ніздрю Ай-Тойона.
— Невже ти й досі віриш бабським казкам про тойонів і йорів? І як ти можеш боятися, коли я йду з тобою?
— Я знаю, що ти сильно велика людина. Більшовик ти. Але звідти ніхто не повертався.
Нікола не лестив мені, називаючи мене «сильно великою людиною» — більшовиком. Для нього всі міські жителі, що приїхали з великих міст Росії, були більшовиками, його похвала була щирою.