Однак у цій лікарні, мабуть, не слід було залежуватись довго. Поснідавши, я насилу підвівся і оглянув своє тіло, кимось обмите і одягнуте в чисту білизну. Все тіло було вкрите синяками, але кістки були цілі. Праве плече розпухло і дуже боліло. Схоже було на те, що кістка в плечовому суглобі вивихнута і вправлена. Так, могло бути й гірше.

Ми з Ніколою переодяглися, допомагаючи один одному, і я натиснув кнопку дзвінка біля дверей. Незабаром до нас у кімнату ввійшов чоловік у фуфайці і знаком запропонував нам іти за ним.

Ми вийшли з кімнати і пішли довгим покрученим коридором, освітленим електричними лампочками. По обидва боки в стінах ми бачили двері з великими номерами: 32, 33, 34… і напроти них: 12, 13, 14… Як у готелі або наркоматі.

Ми йшли досить довго, весь час завертаючи. Звідкись долинав рівний безперервний стугін. Десь працювали величезні машини. Ні, це більше схоже на завод!

Наш провідник несподівано зупинився біля дверей № 1 і постукав. Ми ввійшли у великий, засланий килимом кабінет з чудовими меблями. Я звернув увагу на те, що і в цьому кабінеті не було вікон. Стіни були заставлені шафами з книгами і обвішані технічними кресленнями. В кутку стояла вогнетривка шафа, а біля великої шведської конторки — обертова етажерка з папками. Біля конторки, освітлюваної лампою під зеленим абажуром, сидів бритий чоловік і щось писав. На столі задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку.

— Алло! — і він щось коротко наказав невідомою мені мовою.

Потім він відкинувся на спинку обертового крісла і повернувся до нас обличчям. На ньому був сірий піджак і замість жилета сіра шерстяна фуфайка з гострим вирізом на грудях, з якого виглядав відкладний комірець і картатий галстук. Можна було подумати, що ми перебуваємо в кабінеті директора фабрики. Закінчивши оглядати костюм, я перевів погляд на обличчя іноземця і мимоволі скрикнув від здивування. Перед нами був англієць, якого ми витягли з болота.