Зуріта розмріявся. Досі він сподівався розбагатіти, шукаючи перлові черепашки там, де їх ніхто не добував. Персидська затока, західний берег Цейлону, Червоне море, австралійські води — всі ці перлові місця далеко, і люди давно шукають там перли. Іти до Мексіканської або Каліфорнійської затоки, до островів Фоми і Маргарити? Плисти до берегів Венесуели, де добувають найкращі американські перли, Зуріта не міг. Для цього його шхуна була надто стара та й не вистачало його ловців — словом, треба було поставити справу на широку ногу. А грошей Зуріті бракувало. Так і залишався він біля берегів Аргентіни. Але тепер! Тепер він міг би розбагатіти за один рік, коли б тільки йому пощастило піймати «морського диявола».

Він стане найбагатшого людиною в Аргентіні, можливо, навіть в Америці. Гроші прокладуть йому шлях до влади. Ім’я Педро Зуріти знатиме кожен. Але треба бути дуже обережним. І насамперед зберегти таємницю.

Зуріта піднявся на палубу і, зібравши весь екіпаж аж до кока, сказав:

— Чи знаєте ви, яка доля спіткала тих, хто поширював чутки про морського диявола? Їх арештувала поліція, і вони сидять у в’язниці. Я мушу попередити вас, Що те саме буде з кожним із вас, коли ви бодай одним словом прохопитеся, що бачили морського диявола. Вас згноять у в’язниці. Розумієте? Отже, коли вам дороге життя, — нікому ні слова про диявола.

«Та їм все одно не повірять: усе це занадто схоже на байку», — подумав Зуріта і, покликавши до своєї каюти Бальтазара, йому одному виклав свій план.

Бальтазар уважно вислухав капітана і, помовчавши, відповів:

— Так, це добре. Морський диявол вартий сотні ловців. Добре мати у себе на службі диявола. Та як спіймати його?

— Сіттю, — відповів Зуріта.

— Він розріже сіть, як розкраяв черево акули.