Справа тут була не у звіті, а просто я, напевно, вже досить досвідчений кібертехнік і відчув перебій, навіть нічого не бачачи і не чуючи: Том знову зупинився, зовсім як учора, ні з того ні з сього. Як і вчора, я роздратовано тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику: «У чому річ?» Як і вчора, сигнал затримки відразу ж згас — і спалахнув рубіновий вогник: «У нас усе гаразд, виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я дав йому вказівку відновити роботу й увімкнув відеоекран. Джек і Рекс працювали завзято, і Том також зрушився, але в перші секунди якось дивно, мало не боком, проте відразу ж вирівнявся.

— Е, брате, — сказав я вголос, — видно, ти в мене перевтомився і треба тебе, брате, почистити. — Я зазирнув у робочий щоденник Тома. Профілактику йому належало робити сьогодні ввечері. — Гаразд, до вечора ми з тобою якось дотягнемо, як ти гадаєш?

Том не заперечував. Якийсь час я дивився, як вони працюють, а потім вимкнув відеоекран: айсберг, туман над болотом, темні скелі… Хотілось обійтися без цього.

Звіт я все-таки надіслав і відразу зв’язався з ЕР-6. Вадик відгукнувся негайно, наче тільки цього і чекав.

— Ну що там у вас? — запитали ми один одного.

— У нас нічого, — відповів я.

— У нас ящірки поздихали, — повідомив Вадик.

— Ех, ви, — сказав я. — Попереджав же вас Комов, улюблений учень доктора Мбоги: не поспішайте ви з плазунами.

— А хто з ними поспішає? — заперечив Вадик. — Якщо хочеш знати мою думку, вони тут просто не виживуть. Спекота ж!

— Купаєтесь? — запитав я із заздрістю.

Вадик помовчав.

— Споліскуємося, — відповів він з неохотою. — Час від часу.

— Чого так?

— Порожньо, — сказав Вадик. — Нагадує жахливо велику ванну… Ти цього не зрозумієш. Нормальна людина такої неймовірної ванни уявити не може. Я тут заплив кілометрів на п’ять, спочатку все було гаразд, а потім раптом як уявив собі, що це ж не басейн — океан! І, крім мене, нема в ньому жодної живої тварюки… Ні, старий, тобі цього не зрозуміти. Я мало не потонув.