— Капітане! Ми потрапили в потік радіації… Він перевищує норму… в мільйони разів…

— Значить… кінець, — прошепотів Сергій.

Згасаючим поглядом він подивився навколо. Товариші лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони помирали, і не було такої сили у світі, яка могла б урятувати їх. Софія знеможено заплющила очі:

— Прощайте, капітане… Не забудьте дітей…

Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона сказала? Про дітей? Про його синів? Вони теж загинуть? Ні, ні. Ізолятор оточений потужним магнітним полем, радіація туди не проникла. Яке щастя! Марія з ними. Вона теж уміє вести зореліт… Вона доведе його до Землі… і збереже синів…

Сергій напружив останні сили, звівся і, переступаючи через тіла товаришів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою рукою ввімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув болісний вигук за спиною:

— Сергійку! Що трапилося?

Полум’яний різко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанії стояла Марія. її обличчя було блідим і нажаханим. Вона дивилася на тіла товаришів і нічого не могла зрозуміти.

— Тікай… — прохрипів Полум’яний. — Тікай в ізолятор…

Марія, не розуміючи попередження, кинулася до чоловіка, схопила його за плечі. її сині очі були сповнені відчаю і болю.

— Сергійку… Що з вами? Сергійку! Чому ти мовчиш?

Полум’яний поволі сповзав на підлогу. Тіло його важніло, синява повзла по обличчю. Марія відчула, як хвиля млості і безсилля передається їй від чоловіка. А командир шепотів, ледве ворушачи пересохлими вустами:

— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Там безпечно… Сини… Сини… Земля…