— Куди ти? — спитала жінка.

— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного дзижчання. — Коли доктор Нлле зводить запізнюватися, то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінький день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?

— Гаразд, — відповіла жінка, дивлячись на блискучу маску.

— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повернусь. Вийшов, скажеш, на полювання.

Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним поглядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона знову взялася прибирати кімнати за допомогою магнітного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що вистигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках, але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога. Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту загадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.

І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.

Те, чого вона чекала, наближалося.

Воно могло статися щомиті.

Їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це Траплялося, коли надходила гроза і навколо западала напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здавалося, що навіть час зупинився. Жінка починала мимоволі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись похмурими барвами. На гори лягала сіра тінь. Ув’язнені у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи про близьку небезпеку. Напруження чимдалі зростало, аж волосся починало ворушитися на голові. А десь у глибині кімнат тихесенько звучав чийсь голосок: «Час, час, час, час…» — наче на м’який оксамит падали краплини води,

І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса темряви, чергуючись, спадали на землю разом із потоками дощу.

Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гроза, але навколо сяяла блакить. Кожної хвилини могла креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.