Настала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозорих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо землян сиділи за дерев’яним столом і перешіптувалися. Скрізь на підлозі безладно лежали чоловіки й жінки. Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там хтось і досі бурмотів, жестикулював. Приблизно кожні півгодини хтось із членів команди йшов до срібних дверей і за мить повертався до столу: «Нічого не вдієш, сер. Двері замкнено».

— Невже вони справді вважають, що ми божевільні, сер?

— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без ніякого ентузіазму. Вони насилу терпіли непроханих гостей, вважаючи, що бачать звичайнісіньких психопатів. І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони привітали нас по-справжньому. Якусь хвилину — поки тривали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаштували довгождану зустріч. Зустріч і справді була грандіозна.

— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?

— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.

— Це неважко довести.

— Сподіваюсь, що так.

— Ви, здається, не дуже цього певні, сер.

— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.

У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало форми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі, щось шепочучи й зітхаючи.

Капітан кивнув головою в інший бік. Там стояла жінка, вигляд якої безнастанно змінювався. Спочатку вона перетворилася на кришталеву колону, потім на золоту статую, нарешті, на полірований кедровий стовп — і знову на жінку.

В усіх кінцях зади люди викидали синювате полум’я, змінювали свій вигляд, зазнавали різних перетворень.

— Та вони чарівники, — прошепотів один землянин.

— Зовсім ні. Вони під владою галюцинацій. Свої видіння можуть передавати іншим, і ми їх бачимо так само ясно, як і вони. Це те, що вчені у нас називають телепатією, тобто передачею думок на відстані. Телепатією і автосугестією.