Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.
Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.
Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про «несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі»…
Духовий оркестр, граючи «Колумбія, перлина океану», помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.
ЧЕРВЕНЬ 2001. «НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..»
Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.
Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.
Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.
Джібз підійшов до багаття й запитав:
— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не збирати цей хмиз?