Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ракету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму відкрили і розподілили їжу між членами екіпажу. У людей розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав розповідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх подробицях, але їм приємно було почути про неї як про минулу і щасливо завершену справу. Про подорож назад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки виблискували в подвійному місячному світлі, їжа здавалася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору приземлилася допоміжна ракета, залишивши за собою вогняний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк і з нього виліз Гетевей, лікар-геолог — щоб заощадити місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі попрямував до капітана.

— Ну що? — запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерехтіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на капітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну тисячу років. Те саме можна сказати й про оті три міста на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер…

— Що там?

— Ще минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— Марсіани, — додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов у будинок на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші, мертве вже сотні років. Та ба! В будинку були трупи. Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось подібне до перепалених газет, з-під яких стирчить біле цурпалля — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі. Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам щонебудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири з п’яти лежали пусткою протягом тисячоліть. Що сталося з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення. Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Трупи. Тисячі трупів.