Вона проспівала пісню до кінця, заплющивши очі, легенько помахуючи в такт рукою. Пісня була дуже гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні… Так. Ой, ні!.. Сказати правду, я й сама не знаю, — затинаючись, пояснювала вона. — Я навіть не розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю, — тихо відказала вона, кидаючи шматок м’яса в киплячу лаву. За мить жінка витягла готове вже м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку. — Мабуть, на мене щось найшло, і я, сама того не відаючи, склала цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкруги — і колони, і чоловіка з жінкою, — ніби чорним вином виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави раз у раз освітлювали їхні обличчя.

Ілла знову заспівала дивну пісню. Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати. Довечерював він у себе в кабінеті. Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй назустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто, в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона. — Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і раптом — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий, — мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздратовано відповів чоловік. — Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі кімнати біля ніг Ілли блищав холодний струмок. Легкий дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на місці непорушне, беззвучно, аж поки станеться те, чого вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.