Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.

«Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?»

Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера він не дивився.

За мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спендерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую, — відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло, — промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.