— Дайте і мені ковтнути! — гукнув він до Чака Спайєра, вдягненого у простору сукняну куртку та зелені фланелеві штани.

Чак вискалив зуби.

— Ану, катай звідси, малий! Онде матуся тебе кличе.

Шестирічний Джонні Сміт з усмішкою поїхав далі. З того боку, де понад ставком проходила дорога, він побачив і самого Тіммі Бенедікса, що спускався схилом у супроводі свого батька.

— Тіммі! — гукнув Джонні. — Диви-но!

Він повернув і незграбно поїхав задом наперед. Не подумав навіть, що їде просто туди, де грають у хокей.

— Гей, малий! — крикнув хтось. — Ану, з дороги!

Джонні не почув. Він навчився! Він ковзав задом наперед! Цілком раптово він уловив потрібний ритм. Уся річ була в тому, як рухати ногами…

Він зачудовано поглянув униз, щоб побачити, як ковзають його ноги.

Повз нього зі свистом пролетіла стара, побита, із щербатими краями шайба — він того не помітив. За шайбою стрімголов, нічого не бачачи перед себе, мчав один з великих хлопців, не дуже вправний ковзаняр.

Чак Спайєр збагнув, що зараз станеться лихо. Він підхопився на ноги й заволав:

— Джонні! Стережися!

Джонні підвів голову, і в ту ж мить незугарний хокеїст усією своєю вагою — добрих фунтів сто шістдесят — з розгону підбив його.

Безпорадно розкинувши руки, Джонні злетів у повітря. А наступної миті голова його вдарилась об лід, і він поринув у чорну темряву.

Чорна темрява… чорна крига… чорна темрява… чорна крига… все чорне, чорне…

Потім йому розказали, що він знепритомнів. А він пам’ятав тільки оту дивну думку, що билася в голові, а тоді раптом погляд угору — і коло облич над ним — наполоханих хокеїстів, стривожених дорослих, цікавої малечі. Дурнувата усмішка Тіммі Бенедікса. Чак Спайєр, що підтримував його, Джонні.

Чорна крига. Все чорне.

— Як ти? — спитав Чак. — Джонні… ти цілий? Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.