— Клуб «Плейбой», — із пафосом промовив Джонні й засміявся. — Колись такий заклад був у Гаррісон-Вічі. Тамтешній зазивайло присягався, що їхні дівулі із зв’язаними руками знімуть у клієнта з носа окуляри.

— Досить, цікавий спосіб підхопити непристойну хворобу, — зауважила Сейра, і Джонні зайшовся реготом.

Вони простували далі, і голос зазивайла в гучномовці помалу глухнув разом з уривистими звуками роялю Джеррі Лі — тією шаленою, жорстокою, гарячою музикою, що ніяк не хотіла вмирати й гриміла з давно віджилих і замовклих п’ятдесятих, мовби якийсь віщий знак. «Заходьте, чоловіцтво, заходьте, не соромтеся, та й дівчата наші не з соромливих, що ні, то ні! Найцікавіше в нас усередині… ваша освіта не буде повна, поки ви не побачите виставу в клубі „Плейбой“…»

— Ти не хочеш повернутися й поповнити свою освіту? — спитала Сейра.

Джонні посміхнувся.

— Курсову роботу на цю тему я свого часу написав. А з дисертацією можна трохи й почекати.

Вона позирнула на годинник.

— Ого, вже пізно, Джонні. А завтра ж знов до школи.

— Еге. Та все-таки завтра п’ятниця.

Сейра зітхнула, згадавши про свій п’ятий клас і про сьомий клас, де завтра мала урок сучасної літератури. І той, і той були страшенно бешкетні.

Вони вибралися назад, до середини головної алеї. Юрба дедалі рідшала. Похилий диск уже зачинили на ніч. Два робітники з дешевими сигаретами в кутиках рота напинали брезент на «дику мишу». Розпорядник у «Став, аж поки виграєш» гасив світло.

— Ти маєш якісь плани на суботу? — спитав Джонні, несподівано знітившись. — Я розумію, трохи пізно про це питати, але…

— Та дещо є, — відказала вона.

— А-а…

Не в силі бачити, як він похнюпився, Сейра вирішила, що збиткуватися з нього далі було б нечесно.

— Я думаю провести час із тобою.

— Справді?… Зі мною? Слухай, та це ж чудово!

Джонні всміхнувся до неї, і вона всміхнулась у відповідь. І раптом почула отой внутрішній голос, часом такий виразний, що здавалося, то говорив хтось поруч.