З лютим гарчанням він наосліп рвонувся вперед, учепився зубами в праву холошу Грегових білих штанів і роздер їх.

— Ах ти ж суче поріддя! — нестямно заволав Грег і ще раз копнув собаку ногою, так що той аж покотився по пилюзі.

Потім знову підскочив до нещасного пса і з нестямним криком ударив ще й ще раз. У собаки сльозились очі, жорстокий біль краяв роз’юшену морду, одне ребро було перебите, ще одне тріснуте, і тільки тепер він збагнув, якою небезпекою загрожує йому цей знавіснілий чоловік, — але було вже запізно.

Грег Стілсон, важко сапаючи й щось вигукуючи, із залитим потом обличчям, гнався за собакою через курне подвір’я і бив його ногами, аж поки той геть знесилів і зі скавулінням ледве волікся по пилюзі. Там і там із собаки точилася кров. Він конав.

— Ото було не кусатися, — сичав Грег. — Чуєш? Ти мене чуєш? Було тобі не кусатися, клятий собацюро. Ніхто не сміє ставати мені на заваді. Чуєш? Ніхто!

Він ще раз ударив свою жертву закривавленим носаком черевика, але собака вже тільки здавлено захрипів. Ніякого задоволення від того Грег не відчував. Боліла голова. Напекло сонцем. Наганявся по такій спеці. Добре, ще не зомлів.

Грег на мить заплющив очі: дихав він часто, уривчасто, по обличчю, мов сльози, котилися краплі поту, блищали перлинками в коротко підстриженій чуприні. Скалічений собака конав біля його ніг. Під Греговими склепленими повіками пливли у темряві, пульсуючи в такт з ударами серця, мерехтливі різноколірні цятки.

В нього боліла голова.

Часом Грег запитував себе, чи він не божеволіє. Як оце тепер. Адже він хотів тільки порснути на собаку аміаком, загнати його до хліва й залишити свою рекламну картку в шпарі дверей. Щоб приїхати іншим разом і щось продати. І ось маєш. Поглянь, що ти накоїв. Де вже тепер залишати свою картку, еге?…