Так, мов, і так, шановні джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєї “Піонерки” і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідорожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!…
Що ж стосується моєї черешні, яку ви одержували з України до цього часу, то віднині вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людові. Отже, вам я, сери, на даному етапі нічого не можу запропонувати, окрім нашої відомої української дулі.
Так я відповів.
Мелешко завірив мій підпис печаткою “Червоного запорожця”.
Глава IV
Ви не знайомі з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кінці алеї, мабуть, несе вже мені обідати. “Моя Оришка” - так і тільки так, бо іноді можна почути ще інший термін - він мені ріже вухо: “Оришчин Микита”!
Правда, може, я сам-таки в цьому й винен… Якось, ще на фронті, відбувався в нашій дивізії великий мітинг, і випало мені виступати перед братами як представникові від українського народу (там виступали бійці багатьох національностей, усі ми йшли на ворога пліч-о-пліч під одним прапором!). Так от, висловивши певність, що дійдемо, брати, ми скоро до Берліна, сказавши потім про знамениті калачі та пишки, я закінчив промову тим, що “повернеться, мовляв, ще Микита до своєї Оришки!”
Відти й пішло:
- Хто то в медсанбаті біля дерева копається?
- Та то ж той Микита, що в нього жінка Оришка! Або просто:
- Оришчин Микита знову щепить!…
Бо справді, де було тільки ми не зупинимось, де тільки не ступну - там уже - за звичкою - й дерево посаджу або зроблю щеплення. Ростуть мої дерева під Воронежем і в Сумах, в Польщі і в самій Німеччині за Одером.