- Чув.
- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, - не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!
- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
- Готовий.
- На Яготин?
- Нi, на Носiвку!
- Тю! За жабами?!
- За якими жабами?
- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки...
I т. д. i т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хiба ж ість серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукуіться трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настаі на хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:
хiба ж і серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!
...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...
На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буваі! - який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi: