Він начебто ходить щонеділі. В інші дні має якусь роботу. Йому завжди кортить чогось випити. Він мені сказав, що в мене поганий початок, годиться починати по-іншому. Я й сам цього хочу. Бачите, я, немов старий дурень, почав спочатку. Оце і є мій початок. Але, якщо я зрозумів як слід, вони однаково хочуть зберегти його. Я завдав собі тяжких мук. Ось він. Він завдав мені тяжких мук. Розумієте, це ж початок. Ну, а тепер це майже кінець. І те, що я пишу нині, вже краще? Не знаю. Питання полягає не в цьому. Ось мій початок. Він, певне, має якесь значення, бо вони зберігають його. Ось він.

Цього разу, потім, гадаю, ще раз, а потім настане, гадаю, кінець, і цього світу теж. Відчуваю, що це передостанній. Все розпливається. Ще трохи, і я осліпну. Це в моїй голові. Вона вже не працює і каже, мовляв, я вже не працюю. Крім того, стаю ще й німим, усі звуки глухнуть. Тільки-но переступивши поріг, отак-то. Мабуть, голові вони набридли. Отож і кажеш собі: «Цього разу я ще дійду, потім, можливо, ще раз, а далі буде кінець». Я насилу формулюю цю думку, бо в певному розумінні це таки думка. Тоді прагнеш напружити увагу, пильно придивитися до всіх туманних речей, кажучи собі з мукою, що провина за це падає на тебе. Невже таки провина? Це просто слово, яке вживають. Яка провина? Це ще не прощання, і яка магія притаманна тим туманним речам, з якими, коли вони з'являться знову, ти ще матимеш час попрощатися. Адже слід попрощатися, було б дурницею не попрощатися обраної миті. А якщо й думаєш про контури у світлі давнини, жалю не відчуваєш. Але про них не думаєш, чим тут можна було б думати? Не знаю. Тут з'являються й люди, і не так уже й легко виразно відокремитись від них. Оце і зневірює. Саме отак я бачу А і Б, що повільно йдуть назустріч один одному, навіть не знаючи про це. І це на шляху, що приголомшує своєю оголеністю, тобто ніде немає ні живоплотів, ні мурів, ніяких бордюрів, і то за містом, серед неозорих пасовиськ, де лігма і стоячи ремиґають у вечірній тиші корови.