Але замість спостерігати я через слабкість вернувся подумки до іншого, до чоловіка з палицею. І тоді знову почувся шемріт. Знов утверджувати тишу – це функція предметів. Я сказав собі: «Хтозна, може, він просто вийшов провітритись, відітхнути, розслабитись, розвіятись, щоб кров не шугала в мозок, а відплинула до ніг, щоб мати потім спокійну ніч і радісно прокинутись у чарівному завтра. Що, в нього тільки торба за плечима? Але така поведінка, стурбовані погляди, ота довбня – чи можна примирити їх із думкою, ніби він вийшов, як кажуть, на прогулянку? Але ж отой капелюх – це міський капелюх, прадавній, але міський, що-найтихіший вітерець поніс би його в далечінь. Хіба що він прив'язаний під підборіддям, шнурком чи гумкою. Я зняв свого капелюха і став роздивлятися його. Довгий шнурок завжди прив'язував його мені до петельки, завжди тієї самої, хоч яка була пора року. Отже, я жив завжди. Чудово, коли знаєш про це. Рукою, що схопила й досі тримала капелюх, я відсунув його якомога далі від себе і став махати ним у повітрі. Махаючи, я дививсь на виворіт плаща й бачив, як сходяться і розходяться поли. Тепер я вже розумію, чому я ніколи не ношу квітки у своїй петельці, до речі, досить широкій, щоб там умістився цілий жмутик. Петелька була призначена для мого капелюха. Мій капелюх заквітчував мене. Але тепер я не хочу говорити ані про свій капелюх, ані про плащ, це було б передчасно. Я, безперечно, розповім про них згодом, коли складатиму інвентар свого майна й надбань. Якщо доти не втрачу їх. Але, навіть утрачені, вони однаково знайдуть собі місце у списку мого майна. Та я спокійний, я не втрачу їх. А милиці не втрачу й поготів. Коли-небудь, можливо, я їх викину. Мабуть, я був на вершині або на схилах якоїсь чималенької гори, бо інакше як я міг бачити стільки речей, близьких і далеких, нерухомих і рухливих? Але де взялася гора в цій лише трохи горбистій місцевості? І чого я прийшов сюди? Саме це ми й спробуємо дізнатися. А втім, не переймаймося цим серйозно.