Маленький червоний фургон і справді стояв біля головпошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.

Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.

— Ласкаво прошу, — припросив він своїх товаришів, і трійця забралася до фургончика.

— О-о-о! — вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола. — О-о-ох!

Йому забракло інших слів.

А Півчеревичок і собі тихенько:

— Розчудесно!

— Почувайтеся, як удома, — усміхнувся Муфтик.

— Домівка, домівка… — шепотів Півчеревичок, наче в маренні. — Це слово для мене солодше, ніж шоколадне морозиво. Нарешті після довгих мандрівок — дах над головою!

У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під склом.

— У житті я кращий, — зауважив з приводу знімка Муфтик.

Навколо висіли ще картини — головно про птаство і тварин. їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.

Раптом Муфтик занепокоївся.

— Мушу бути до кінця одвертим, — сказав він. — Я маю, окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це по черзі.