— Неймовірно гіркий, — кивнув Мохобородько. — Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.

— Мій кашель, здається, вже минув, — зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.

— Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога, — усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю. — Вже бульбашить, цей кип’ятильник і справді чудовий «помічник».

Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.

— Що сталося? — стривожився Мохобородько.

— Пробка, — пояснив Муфтик. Півчеревичок визирнув у віконечко.

— Ще й завелика, — зрадів він. — Я зроду такої ще не бачив.

— Саме ж бульбашить! — нервував Мохобородько. — Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.

— На жаль, нічого не вдієш, — сказав Муфтик. — Проїхати ніяк.

— Мій кашель, сподіваюся, мине й так, — висловив припущення Півчеревичок. — Тож не варто задля цього клопо татися.

Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.

— Спробуй-но околяса! — гукнув він Муфтикові. — Зглянься на бідолашного Півчеревичка!

— Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею, — сказав Муфтик. — Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті— іграшкове мишеня!

— Я кажу про Півчеревичків кашель, — суворо випалив Мохобородько.

— Звісно, і я про кашель теж, — кивнув Муфтик. — Спочатку — самота, потому — кашель. Та попри все, об’їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.

— Тоді повертай назад, — невгавав Мохобородько.

Муфтик зиркнув у дзеркальце.

— І позаду запруджена дорога, поглянь-но.

Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжню, навдивовиж нескінченну пробку.