
Та спершу найвища нагорода за всі старання — право бути першим читачем порятованих спогадів «На шляхах і роздоріжжях». І хоч вони без початку, та й перше речення теж без початку, але вже через кілька рядків відчуваєш, як тебе полонить живе добірне українське слово Бориса Антоненка-Давидовича, як все глибше й глибше з кожною прочитаною сторінкою поринаєш у намальований ним світ, як разом з оповідачем ідеш небезпечними шляхами, поринаєш у вир війни, ідеш у смертельні атаки, стаєш свідком зустрічей з відомими особистостями, учасником історичних подій…
І хоч спогади охоплюють короткий відтинок — завершальний період боротьби за Українську Народну Республіку, — але в баченні, в осмисленні автором цих кількох драматичних місяців змагань за українську державність виразно постають всі складнощі й суперечності всієї нашої історії. Пережите, побачене відтворено так правдиво й аналітично, що спогади письменника набувають ваги програмних настанов для наступних поколінь. «Я перегортав сторінки своєї пам’яті, — напише автор у «Післяслові» — не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками»…
Тепер, ощасливлений першим прочитанням, коли цілковито збагнув, який духовний скарб України поталанило порятувати, я розгадав давній свій подив: чому КДБ за цими спогадами полювало з неймовірною собачою спритністю й лисячою підступністю.
