Справді, чи не тому й досі наше українське суспільство стоїть на економічному, політичному, духовному роздоріжжі, що і досі не вийшло на битий шлях національного розквіту, адже ми вповні не черпаємо з наших духовних святинь, бо вони перебувають не в архівах відповідних установ чи музеїв, куди був би доступ усім зацікавленим, які б вивчали неоціненні свідчення про складні часи і писали правдивіші, глибші історичні дослідження чи шкільні, університетські підручники, які б друкували статті, книги, вкрай потрібні ще далеко не прозрілим і рядовим українцям, і нашим державним, політичним діячам? Чи ж не тому в Україні й досі нездорове політичне протистояння та самознищення? Чи багато сьогодні знайдеться людей, особливо серед політиків, які б за Антоненком-Давидовичем повторили: «Я його так любив, незважаючи на протилежність наших політичних поглядів»?
На щастя, зберігся за кордоном у добрих людей, за що їм безмежна вдячність, і початок спогадів, лиш у стислому, усному викладі, який Борис Дмитрович за життя записав на магнітофонну стрічку, заповівши надрукувати цей матеріал після його смерті. Ніби передчував світлої пам’яті письменник, яка це буде неоціненна компенсація втраченого…
Тож у такій повноті багаторічна праця одного з найвидатніших українців XX століття, здолавши підступні, складні роздоріжжя, виходить завдяки видавництву «Смолоскип» на битий шлях, що веде у широкий світ, — до сердець вдячних читачів.