Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я, в супроводі Леопольда й Лаури, вийшов услід за водієм через передні двері.

Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й мови бути не могло — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.

— Отуди к бісу! — вражено прошепотів я.

Водій опустився на тротуар і гірко заридав.

— Бідолашні діти, — крізь сльози мовив він.

— Чиї? — машинально запитав я.

— Мої. Діти збожеволілого батька.

Аж це обізвався Леопольд:

— Далебі, шефе, я не розумію, нащо ви так побиваєтеся...

Однак той не схотів вислухати його слів розради.

— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.

Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.

— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.

— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.

— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.

— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.

— Мені теж, котику.

— То даємо драпака?

— Гм... Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.

І ми дали — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, проте ніхто з них за нами не погнався.

Уже в ліфті Леопольд запитав:

— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?

Я спробував був популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.