— Сніданок готовий!

Його не полишало відчуття, що господарі десь поряд, проте бачив він тільки непорушні, мокрі від туману кущі, чорні корячкуваті стовбури дерев, а чув лише потріскування багаття та клопітливі пташині перегуки.

— Ну гаразд, — мовив він уголос. — Ви як собі хочете, а я розпочинаю контакт.

Страва припала йому до смаку. Чи то ложка була велика, чи то первісні інстинкти розгулялися понадміру, але він не стямився, як висьорбав третину казанка. Тоді він із жалем відсунувся, посидів, прислухаючись до смакових відчуттів, ретельно обтер ложку; одначе не втримався — ще раз зачерпнув, з самісінького денця, цих апетитних коричневих шматочків, що танули в роті й нагадували трепанги, остаточно відсунувся, знову обтер ложку і поклав її впоперек казанка. Тепер був саме час утамувати почуття вдячності.

Він підхопився, вибрав кілька тоненьких прутиків і вирушив у будинок. Обережно ступаючи по трухлявих дошках і намагаючись не озиратися на тлін у тіні, він заходився зривати гриби й нанизувати на прутик малинові шапки, вибираючи найміцніші. «Вас би посолити, — думав він, — та поперчити трохи, але нічого, для першого контакту згодиться й так. Ми вас підвісимо над вогником, і вся активна органіка випарується з вас, і станете ви смакотою,і станете ви першим моїм внеском у культуру цього населеного острова...»

Зненацька в будинку трошки стемніло, і він тої ж миті відчув, що на нього дивляться. Він вчасно придушив у собі бажання рвучко обернутися, порахував до десяти, неквапом підвівся і, наперед усміхаючись, повернув голову.

У вікні дивилося на нього довгасте темне обличчя з тужливими великими очима, з понуро опущеними кутиками губів, дивилося без усякої цікавості, без злоби і без радості, дивилося не на людину з іншого світу, а так, на обридливу свійську тварину, що знов утесалася туди, куди їй заборонено.