- Яка різниця, - Митько каже, - із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.

Скип’ятили воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:

- Пий.

Сьорбнув він трохи.

- Не хочу, - каже. - Голова болить.

- Це в нього від голоду, - здогадавсь я. - Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, включимо магнітофон.

- Не треба, - він нам якось дивно відповідає, - ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

- Здається, час нам уже додому, - поглянула Наталка на двері.

- Додому! - блимнув на неї Митько. - І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? - допитується в Сашка.

- І співати не треба!

- Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко. Тут Сашко як затруситься.

- Не треба, - кричить, - мені ваших танців, і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежатиму.

Тепер ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.

- Ну, ти бачив таке? - мовив Митько вже надворі. - Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі.