— Кудою, дівчино? — пита Остап. — Втікаймо зо мною!

— Я йшла тебе рятувати — ось ніж, пила, ось гроші, ось — намисто — втікай, втікай хутенько!

І вона усе давала йому, і ніж, і пилу, й гроші, і намисто з шиї.

— Втікаймо разом, — говорить Остап.

— Ні, ні, — каже козачка, — ні! Дівчина тобі руки й ноги зв’яже — втікай сам! втікай! А мене приходь визволяти! Втікай!

— Тільки кажи мені, дівчино, чи давно ти у неволі? — пита Остап.

— О, давно, давно-давненько! Дівчинкою заполонена — досі служу невірному туркові…

— Я згадав тебе, дівчино, — каже Остап, — се ти до мене колись руки простягла, просячи «рятуй!». Се ти…

— А я не забувала тебе, козаче, — промовила дівчина, — і не забуду, і ждатиму, приходь рятувати!

— Прийду, дівчино, вирятую, моє серце! — говорить козак…

— Тудою, тудою тобі лучче, — вчила дівчина. — Я проведу… Я проведу тебе, козаче!

І разом обойко перебігали вони темні сади, де рожевії квіти пахли й вода дзюрчала, й разом никали попід селитьбами турецькими. Аж от шлях самий — далеченько селитьби й сади позоставалися…

— Тудою, козаче! — показала дівчина в далекості та аж похитнулася сама з жалю.

— Дівчино, ходім! — каже Остап, — на руках тебе занесу на Україну!

— Ні, ні! — одмовила дівчина. — Дожидатиму — приходь рятувати! Дожидатиму! Дожидатиму!

Та й легко і хутко зникла з його очей.

Втікає, втікає Остап. Втікає й битим шляхом і навпростець; часом день у горі, у печері лежить ховаючись; часом на дереві сидить, стережучись та собі стежки обираючи; не їсть, не п’є, не спить. Отже, як сестричка менша, виніженочка, сплеснула у долонечки тричі за тими трьома лихами «не їсть, не п’є, не спить» і вжахнулася!