Часом людей тільки гарними словами вловляють, що ж то дією власною можна! В один черк коло Остапа зграєю вироювалися молоді й старі козаки, й козачки, й діти малії, й усі слухали, усі згоджалися.
Ще гаразд сонечко не підбилося у небі, вже скрізь взброювалися як спроможність, коней виводили, сідлали, — в кого чого не було — біг той питаючи, шукаючи; козачки допомагали й кохали якмога; діти клопоталися, начеб їм на турка перед вести йшлося… Остапів батько, що все колись казав тільки: «ге-ге! рад би у рай, та…» теперки прибиравсь, наче справді до раю — обмолодів, одвеселів… Козак Пампушка, що вже десять років лежав узимку на печі, а влітку на лавці, що обдувся, як барило, а жінка його зсохла, як тріска, ледве встигаючи ліпити для його смачнії вареники, той самий козак Пампушка тепер стояв на ногах, як гора, і як часом на горі пташка сидить, так у його за плечима вбачалася маленька торбочка з сухарцями, як і в інших пісних душ…
Кажу ж бо вам, ще сонечко не зовсім запало за могилу Кривуху, що зеленіє поза містом, а вже виправа козацька рушила з міста за Остапом, граючи кіньми, виблискуючи зброєю; очі козацькі променіли одвагою, серця козацькі кипіли гнівом мстивим… Уявити собі тільки, то аж за серце бере, а що ж то було побачити те військо козацьке, як воно усе зібралося докупи та рушило за Остапом проти ворога!
Веде Остап військо день — степом зеленим та безкраїм; степова трава колисається, степові пташки щебечуть: щебетне пташка раз чи другий голосненько — та й наче стеряється голосок у тому степовому розлогому роздоллі; вже знов другий голосок щебетнув, і той так само стерявсь, і незчисленно тих голосків вчується й пропаде, вчується й пропаде… Першого дня нічого не перестрілося війську козацькому, і спокійний був відпочинок уночі на степу.