Торік приїздив ваш братік з війська та розказував, як він був у баталії, що у його самого-самісінького тільки й ціляно, у його усі кулі летіли, й усі гармати палили, й усі рушниці стріляли, і не міг він умом знести, яким дивом-дивним він живий та цілий вискочив… Отже, може, того вечора у степу й козацька баталія трохи не така страшна була, як братікова… Полягло тоді головами усякої віри — й турецької, і козацької; старого й молодого віку позгасало, наче свічок, хутко й легко позадмуханих…
Б’ється Остап і рубається, аж правиця козацька зомліває, одбився далеко від своїх, — округи усе чалми; от коня під ним вороного вбили — б’ється Остап і рубається, ще скочивши на землю. Як круки, налетіли на його турки з мушкетами, з шаблюками; як горох з мішка сиплеться, так посипалися на козака добитки смертні; оружжя козацьке пощербилося рублячи — отже й задзвеніло востатнє й розпалося, як перегоріло; от козак з своїми тільки рученьками зостався — отже, його схопили, от кріпко та міцно він скручений, зв’язаний — от він на коні перекинутий через сідельце, і помкнув його бородатий турчин степом. Усе зникло з очей, нічого не чутно стало. У темно-рожевій мглі, при зорях сребристих, бачив Остап тільки обличчя бородате з дужими, блискучими очима, а чув тільки, як бистрий кінь копитом землі доторкавсь, несучись степом…
Далі вже Остап нічого добре, істно не пам’ятав, а пам’ятав, що, то як у сні, у дремлі — от ніби кінь десь зупинивсь; от ніби його розкрутили й розв’язали, й зомліле його тіло, як морозом і жаром узялося; от ніби якісь улички вузенькі й на уличках якась дівоча постать — уся заверчена у білім рубку; от ніби над його головою то жовта чалма й чорна борода, то знов чорна борода і зелена чалма або червона, а то знов усе коло його аж семицвітне; то день гарячий, то ніч тепла; то сонечко яснее, то зорі розсипчасті…