Одного з них звали Барсак, другого — Бодрієр.

Перший був товстун з невеличким черевцем і нишною чорною бородою віялом. Веселий і симпатичний, родом з Півдня, із Прованса, з гучним голосом, Барсак відзначався якщо не красномовністю, то, у всякому разі, балакучістю. Бодрієр був депутатом від одного з північних департаментів. Худий, вайлуватий, з сухим обличчям, з рідкими опущеними вусами, які підкреслювали його тонкі губи, він був догматиком і взагалі людиною сумної вдачі. Наскільки його колега був товариський, настільки ж він жив відлюдником, затаївшись у собі і замкнувши душу за сімома замками, наче скнара свої скарби.

Обоє були депутатами вже віддавна, і обоє спеціалізувалися в колоніальному питанні, в якому встигли стати авторитетами. Проте — це міркування напрошується мимоволі — гідним подиву лишався той факт, що сумлінні дослідження приводили їх до висновків завжди суперечливих. Досить було Барсаку виступити в будь-якому питанні, як можна було ставити десять проти одного, шо Бодрієр зараз же візьме слово, щоб довести протилежне, і, таким чином, докази кожного з них зводилися нанівець, а палата, як правило, голосувала відповідно до настанов міністерства.

Але на цей раз ні Барсак, ні Бодрієр не хотіли поступитися ні на крок, і суперечка обіцяла стати нескінченною. Приводом до неї послужив внесений Барсаком законопроект про надання п’яти депутатських місць Сенегамбії, Верхній Гвінеї і частині французького Судану, розташованій на захід від ріки Нігера, та про надання усім негритянським племенам права обирати і бути обраними. Як завжди, Бодрієр одразу ж рішуче виступив проти проекту Барсака, непримиренні противники атакували один одного, і докази посипалися, наче град куль.