Співробітники агентства і гадки не мали, що вони відрізані від зовнішнього світу. Зрештою, це б могло їм здатися просто смішним. Чого, справді, непокоїтися в центрі міста, в години найбільшого пожвавлення, коли від гомінкої вулиці їх відокремлювало лише тонесеньке скло?

Незайняті службовці з люб’язним виглядом поспішили назустріч новоприбулим, — як показував годинник, лишалося тільки п’ять хвилин до кінця прийому, отже, розмова мимохіть буде короткою. Один із запізнілих клієнтів прийняв запропоновані послуги, другий, вищий на зріст, побажав мати розмову з директором. Службовець відповів, що зараз дізнається, чи тут його начальник, на мить зник у дальніх дверях і одразу ж повернувся.

— Прошу, ввійдіть, — промовив він, відкриваючи дверцята в кінці бар’єра.

Чоловік в ульстері прийняв запрошення і прослідував у кабінет директора, а службовець, причинивши за ним двері, повернувся до праці.

Що відбулося між директором агентства і цим відвідувачем? Персонал пізніше запевняв, що йому про це нічого не відомо, що ніхто й не поцікавився цим. Очевидно, так воно справді й було; у нас і досі немає точних відомостей, а тільки здогади про сцену, яка там мала місце.

Одне тільки відомо напевне: і двох хвилин не минуло, як двері знову розчинились, і чоловік в ульстері з’явився на порозі. Він промовив дуже спокійним тоном, ні до кого не звертаючись:

— Будь ласка… Ваш директор хоче бачити касира.

— Гаразд, добродію, — відповів один із службовців і, обернувшись, гукнув: — Стор! Вас питає директор.