«Навкруги шаленіє негода, — казав Квітик. — На вулицю навіть носа виткнути страшно, а на горищі тепло й затишно. Сухе листя чудово пахне, дощ тарабанить по даху. Від цього стає так хороше на душі, так приємно, й хочеться писати вірші!..»

Але, більшість коротульок не любили дощу. Була навіть одна малючка, Крапелька на ймення, котра щоразу плакала, як тільки починався дощ. Коли її питали, чому вона плаче, Крапелька відповідала:

«Не знаю. Я завжди плачу під час дощу».

Незнайко, звичайно, був не такий тонкосльозий, як ця плаксива Крапелька, але в погану погоду настрій і в нього псувався. Так було й цього разу. Він тоскно дивився на скісні струмені дощу, на фіалки, що мокли в дворі під вікном, на песика Бульку, який звичайно сидів на прив'язі перед будинком, а зараз забився у свою буду й тільки виглядав я неї, висунувши надвір кінчик носа.

«Бідний Булька! — думав Незнайко. — Цілий день на прив'язі сидить і не може навіть побігати досхочу, а тепер йому доводиться через дощ у тісній конурі сидіти. Треба буде відпустити його погуляти, коли закінчиться цей марудний дощ».

Але дощ ніяк не кінчався, і Незнайкові стало здаватися, що він тепер ніколи не перейде, а литиме вічно, що сонечко сховалося назавжди й більше ніколи не вигляне з-за хмар.

«Що ж тоді буде з нами? — думав Незнайко. — Адже від води розмокне земля. Буде така багнюка, що ні пройти, ні проїхати. У грязюці потонуть і будинки, і квіти, і дерева, тоді почнуть тонути коротульки. От жах!»

Поки Незнайко уявляв собі всі ці жахи й думав про те, як важко буде жити в цьому багнистому краї, дощ поступово вщух, вітер розігнав хмари, сонечко нарешті виглянуло. Небо прояснилося. Одразу посвітлішало. Великі, ще невисохлі краплини дощу затремтіли, заблищали, засріблилися на траві, на пелюстках квіток. Усе ніби помолоділо навколо, зраділо, заусміхалося.