Дихалось легко, березнево. До кіоска під'їхав коляскою інвалід з пошрамованим обличчям, він, мабуть, не впізнав товариша Гайдамаку чи й зовсім не знав його в обличчя, прийняв, можливо, за котрогось із ранніх туристів — вони деколи з'являються тут поодинці й натовпами, щоб із нижнього міста милуватись архітектурними ансамблями на горі, ловити на плівку їхню незрівнянну красу.

— Отож він і є, Чорний яр,— сказав інвалід, вважаючи, певне, що Петру Дем'яновичу потрібне пояснення.— Колись гади фашистські людей там розстрілювали...

— Я знаю,— кинув досадливо у відповідь Гайдамака. ьКому — кому, а йому не треба пояснювати: трагедію часів окупації, пов'язану з Чорним яром, він знав досконально, хоча сам під час тих подій ще був хлопчиськом.

— Які жахи там коїлись, а тепер...

— Що «тепер»? — суворо вихопилось у Гайдамаки.

— Показуха! — випалив інвалід. — Отаких розмірів грязевідстійник прилаштувати нам над головою. — Запаливши сигарету, він ще раз спідлоба глипнув у бік Чорного яру й дражливим тоном додав: — Там зараз мільйони тонн грунту набрякають весняними водами, чи це хто — небудь до уваги бере?

Взявши в кіоскера вранішню газету, Гайдамака сердито звелів водієві:

— На Яружну!

Авто рвонулося з місця.

Вуличка Яружна хоч і тупикова, хоч і не веде нікуди, крім яру, однак Гайдамаці вона наймиліша, бо це ж і є вона, вуличка його дитинства. Кривуляста, ще й досі не забрукована (ніяк руки не доходять), вона круто тягнеться в ущелину яру, поміж дерев'яними, почорнілими від часу будиночками, поміж затишними двориками робітничого передмістя, де здавна селились трамвайники, залізничники, рибалки та інший трудовий люд. Патріархальні ці будиночки з різьбленими ганками, з тиснявою ветхих сарайчиків та цегляних льохів серед вишневих дерев, з потемнілими голубниками, де не знати чи й були ще голуби, — все це ніби тільки й ждало в покорі, що ось прийдуть, оцінять, знесуть, переселивши господарів в інші місця, в оті зарічанські, вирослі на намивних пісках мікрорайони.