Начальник пожежної команди, літній чоловік з сірим обличчям, з мішками під очима, виявився знайомим Петру Дем'яновичу, ситуація, яку він окреслив, поставала просто нікудишньою. Ще з учора були сигнали. Затоплює людям підвали, погреби, в декотрих уже і в хатах підлоги позаливало, відкачують безперервно, а вода, наче з — під землі, знову підступа... Пожежник скрушно розводив руками:

— Не розуміємо: звідки?

— Нічого дивного,— нахмурився Петро Дем'янович і, намагаючись не виявляти збентеженості, заспокійливо додав: — Весняні води, це ж ясно...

— Якбитількивесняні,— буловисловленосумнів десь із — за машини.

Петро Дем'янович мимоволі здригнувся: а якщо справді не тільки весняні? Якщо й т і, горішні, якимось чином проникають аж сюди із твого грандіозного відстійника?

Здавалось, все ж було передбачено. Яругу перегороджують товстою дамбою — греблею. Потім женуть пульпу, створюють подушку, зайвину вод скидають у дренажні канали... Мул, глина швидко тужавіють, влягаються, і далі все йде чин чином... Так думалось. «Однак розхвалювана проектантами подушка Чорного яру, чи достатньо вона надійна? — вперше майнула тривожна думка. — Чи не занадто набрякла водами, тими, що від цегелень, та ще й весняними на додачу?..»

Треба мерщій нагору, до греблі: що там відбувається? До батька на подвір'я не зайшов — старому зараз не до тебе, так само, як і тобі не до нього. Похмурий, обвішаний вінками цибулі, в чоботях рибальських з халявами вище колін, батько саме виносив із льоху збіжжя. На синове привітання він ледве кивнув через паркан і демонстративно став розвішувати цибулю на стовпах голубника, робив це, мов перед повінню, хоч повінь сюди ніколи ж не сягала.

— Що за переселення, тату? — швидко минаючи подвір'я, псевдобадьоро кинув батькові Гайдамака.— Не лякайте людей хоч ви...