Внизу, по самому дну Чорного яру й далі, видно було величезні купи сміття, що до нього й санінспекція, певне, дороги не знає. Петро Дем'янович взяв це собі до уваги. Деручись вище, він час від часу міряв очима відстань: чи багато ще йти? Недоврахував, що такою ковзкою буде відтанула стежка. Одначе споруда все ж потроху наближається, ніби розбухає розмірами, заступаючи півнеба отими своїми водоспадами, які нещодавно тільки сльозились, а зараз брудними патьоками, виблискуючи проти сонця, всюди по тілу греблі так тривожно течуть і течуть. З'явилось зараз у споруді щось недобре, щось геть зловісне вчувалося у цьому її нависанні, і холодом війнуло від того, що запруда, наближаючись, мовби й справді розбухала, побільшувалась перед ним своєю тупою, важезною, геологічних масштабів масою. Ніби вперше розглядаючи її, він відчув раптом хлоп'яцьке зухвале бажання погрозити їй кулаком, уявивши себе на мить тим сміливцем, що стояв колись у місті на Неві перед Мідним вершником і погрожував йому: «Ужо тебе!..» Не боюся, мовляв, тебе, відьмо, хоч яка ти є сила й могуть...

Десь унизу пронизливо й незрозуміло зойкнула сирена. Пожежна, чи що? Здивований, він рвучко озирнувся в той бік, до низових людей, і тієї ж миті над головою в нього все стрясонулось від гуркоту надприродного, від катаклізму такого сильного, що він навіть не був страшним. Глянувши вгору, Гайдамака встиг вхопити зором, як споруда його, ніби на уповільненій кінострічці, поволі осідає, розповзається, і ось уже чорний водоспад, Ніагара грязюки, мулу, пульпи й каміння з сатанинським гуркотом нестримно ринула вниз!

Все втратило глузд. Все було неправдоподібним. Чорні розлючені леви з ревінням летіли йому навстріч!

Страх, проте, не завладував ним. У нестямі гніву він навіть рвонувся вперед, розкинувши руки, насупроти тій чорній Ніагарі, яка, здавалось йому, не посміє його зачепити.