Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
— Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся — вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.
XI
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: "Ти — мати: чому не впиняєш?"
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!"
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, — вона й зникне до ночi.
XII
Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!