І я набираюсь мужності й розповідаю, що саме мене муляє, розповідаю йому про свої переживання з першої хвилини, відколи я її побачив і до сьогоднішнього дня. Мені, мовляв, життя не миле, тобто без неї я жити не можу...

— Я зовсім не звик, — кажу, — щоб через дівчину, — нехай це буде принцеса, — я так "реагував", бо, кінець кінцем, я — молодий чоловік, хоч і сучасний, а все ж купець, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє...

Вислухавши, він знову звертається до мене просто, лагідно і без будь-яких пишномовних слів

— Якщо ви питаєте у мене поради, я б сказав вам: краще переговоріть з нею безпосередньо...

— Ну, а ви? — питаю я.

— Я не хочу, — відказує він і зараз же перебиває себе, — я не можу, я не маю часу займатися такими справами.

— Ні, — кажу я йому. — Не про це йдеться. Я не вимагаю від вас, щоб ви з нею говорили. Як я можу таке вимагати? Я тільки питаю вас, що в и на це скажете...

— Що можу я на це сказати? Коли її почуття до вас такі самі, як ваші почуття до неї...

Так відповідає він мені просто, лагідно й без пишномовних слів і вихоплює годинника, немов кажучи: "Наша розмова вже, власне, скінчилася..." Цю штучку, — дивитися на годинника, — треба вам знати, я розумію дуже добре. Коли я хочу когось спекатись, я теж так поводжусь. Погано тільки те, що не кожен здогадується, на що натякають. Та я, бачте, здогадався, на що натякають і, підвівшись, попросив його, щоб усе це залишилось між нами, "конспірація", значить, а тоді подався додому. Що мені вам казати? "Радісний" — пусте слово. "Щасливий?" — все ще не те. На сімдесятому небі!!! Кого б не зустрів, мені, чуєте, хотілося схопити в обійми, розцілувати. Все навколо набуло в моїх очах зовсім виняткової принади. Про Йосифа нічого вже й казати: я його полюбив того дня просто як рідного брата. Якби мені не соромно було, я б повернувся і розцілував його, і, якби не боявся, що образиться, я б йому підніс подарунок; золотого годинника з гарним ланцюжком і з великим брелоком.