"Джентльмен" — іншого імені я у них не мав — мусив сім разів на тиждень брати квитки по троячці. Хіба він мав інший вихід? А тоді, коли "джентльмен" приходив під час якоїсь розмови голодранців, одразу ставало тихо, ні мур-мур, немовби ніхто й не розмовляв. Німі люди!.. Само собою зрозуміло, що "джентльменові" це дуже допікало. Але що я міг зробити? Проте я вам уже сказав, коли хочу чогось досягти, я нічого не пошкодую. Помалу, поступово мені все-таки вдалося завоювати їх довір'я настільки, що мені навіть дозволено було піти на їхню "дискусію". Там, сказали мені, виступить Йосиф з промовою.

Можете уявити собі мою радість, коли я дожив до цього Я матиму честь побачити того Йосифа і послухаю його промову.

Де відбудеться дискусія і коли вона відбудеться — цього аж ніяк не можна було дізнатися у них. Я навіть не хотів допитуватися, — я знав, що прийдуть у свій час і скажуть мені. У цих голодранців, треба вам знати, все робиться по секрету. Їхньою мовою воно зветься "конспірація" — я це слово знаю напам'ять і записав його собі в книжечку. Завжди, коли почую гарне слово, я одразу записую його собі в книжечку. Чи придасться воно, чи ні — не знаю, в усякому разі, не пошкодить.

Коротше кажучи, якось одного гарного літнього дня, у суботу це було, заскочили до мене двоє голодранців — у чорних сорочках, звичайно, — і покликали мене: "Ходімо!" — "Куди?" — "Байдуже! Ходімо з нами..." Нічого не вдієш, треба йти... І ми подалися ген-ген далеко, аж за місто і таки до лісу. Ідучи, зустрічали ми кожного разу іншого голодранця; сидить собі під деревом, дивиться ніби зовсім не на нас і буркне у безвість: "Праворуч!" або "Ліворуч!.."

Сказати, що я боявся, не можна, це — дурниці. Чого боятися? Просто мені не подобалось, що я, молода людина, купець, з певною репутацією, з гарними заробітками, для якого гроші — раз плюнути і тому подобноє, дозволяю хлопчакам, голодранцям вести себе за руку. Ви розумієте?..