Скільки тривала його промова, не знаю — я не дивився на годинника. Я дивився на нього і на безліч голів, що сиділи на землі й ковтали кожне його слово, немов голодні і спраглі... Але хто тоді не бачив її, той зроду не бачив нічого прекрасного. Серед сили-силенної голів побачив я її: вона сиділа на землі, підібгавши під себе ноги, склавши руки на грудях, обличчя сяяло, щічки пломеніли, верхня губка дивилася вгору, а чудові черешневі очі всміхалися, і тільки йому, тільки йому... Чого мені критися? Я в ту мить заздрив йому! Не на його красномовність, не на ту пошану й оплески, що ними його нагородили, коли він закінчив промову, — не на це я йому заздрив, а на вираз обличчя, з яким вона на нього дивилася! За один такий її погляд я б віддав — сам не знаю що! Цей погляд промовляв без слів. Мені здавалося, що я чую її голос, як вона співуче вимовляє: "Ио-сиф!.." Я ж уже казав вам, що для мене дівчина — невелика цяця. Я вже бачив дівчат, бо я — молода людина, непогана з себе, можна сказати, з сучасних і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Але т а к на мене не дивилась за добрих часів моя жінка, мліючи з кохання до мене.. Я не полінувався і навмисне підійшов до неї ближче, сів майже коло неї, крутився, як муха, перед її очима, дзижчав їй над вухом, наче комар, та де там? Ніякої уваги! Очі її, немов дві п'явки, вп'ялися йому в вічі, а його очі — в її, і мені здавалося, що ці двоє, він і вона, нікого не бачать перед собою, тільки одне одного: він її, а вона його, і більше ніхто їм не потрібен. Муки смертні, скажу я вам, ніщо порівняно з тим, що я тоді пережив.