…Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, і корабель м’яко опустився на загадкову твердь. Годі тут було шукати якісь особливі урвища і скелі. Все було начебто на Землі. Людина нагнулася й помацала грунт – пухкий. І рослинність є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точніше кажучи, колір не один, а кілька. Ну, нічого, екіпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом – нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.

Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.

Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.

В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.

Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

– Зараз саме полудень, – зауважує штурман, поглянувши на свій хронометр.

– Дивлячись на яке сонце зважати, – стає до розмови капітан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий період обертання. Воно непомітно хилиться до обрію, в той час як його блакитний побратим тільки-тільки поминув зеніт.