Ара, як і я, захоплювалась астрономією. Вона марила далеким світом, що його осяває аж шість сонць. Пам’ятаю, якось під час відпочинку на моїй батьківщині, біля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на міському пляжі модель загадкового світу. Довідавшись про наш намір, друзі стали допомагати нам.

Передусім я підрахував на портативному калькуляторі, в якій пропорції треба зменшити розміри, аби модель помістилася на прибережній ділянці. Діставши потрібні цифри, ми взялися до роботи.

Середній діаметр двох найбільших сонць – пари Кастор А – було взято за один сантиметр. За ці два сонця правили уральські самоцвіти. Спеціально опромінені, вони горіли в пітьмі білим гарячим світлом. Відстань між ними, відповідно до астрономічних даних, становила всього п’ять сантиметрів – на те вони, власне, і близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмірів. Кожен самоцвіт було покладено на крихітний самохідний візок. Візок повзав по заданій траєкторії з заданою швидкістю, що її можна було регулювати по радіо.

По тому настала черга другої пари зірок – Кастора В. Ці два сонця, за які правили такі самі самоцвіти, тільки дещо менших розмірів, ми помістили на віддалі півсотні метрів од першої пари.

Третя пара сонць – два червоних карлики, Кастор С – завдала нам чималих клопотів. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмяні пурпурові сонця ми взяли два опромінені рубіни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помістити цю пару сонць, з’ясувалося, що вона має бути віддалена від чотирьох своїх побратимів на… шістсот метрів. Так треба було, аби не зрадити масштабності. Я спробував змінити пропорції, щоб уся система могла вміститися на нашій ділянці, одначе Ара рішуче запротестувала.

– Соромся! – сказала вона. – Ти береш участь у великому акті творення. Нічого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему…

– Щоправда, за готовими кресленнями, – кинув хтось із товаришів.