Та не хотілося лишатись наодинці з Марійкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку мені так кортіло побути з нею ще хоч трошки. Все на світі я б, здається, віддав, аби провести з Марійкою ці кілька хвилин, пожартувати, погомоніти з нею. Проте я не лишився. Мені здалося, що Марійці це неприємно. Розмовляючи зі мною, вона весь час начебто відверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина мені подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свідомо уникаю її.

– Скажіть Стафо: я тут, – попрохала Марійка.

В коридорі, що вів у штурманський відсік, мене мало не збив із ніг захеканий Сегеді, наш другий пілот.

– Даруйте, поспішаю! – крикнув він.

– Бачу. А що скоїлось?

– Біжу до капітана. Надзвичайне відкриття!

– Ну? – я спробував утримати Сегеді за рукав, але куди там,

– Потім, потім, – відмахнувся він і зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо і знічев’я став гортати дорожній журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричі пролунав сигнал «Слухайте всі!» І по тому я почув дивовижну звістку: метеорний потік, зустрінутий «Грегором», пульсував, він ніби дихав. Інтенсивність його то зростала, то спадала майже до нуля, і все це відбувалося з чіткою періодичністю.

– Кожному членові екіпажу зайняти своє місце! – віддав розпорядження Петро Брагін.

І ніби на підтвердження тривожних капітанових слів, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсації метеорного потоку для головного мозку «Грегора»,– новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам’ять не могла пригадати нічого подібного. А тим часом вона зберігала бодай чи не весь космічний досвід людини. Найважливіші наслідки кожної експедиції нотувалися в Інституті інформації, і потім відповідну клітину пам’яті вміщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землі. Число цих клітин щороку неабияк зростало. І в польотах – подеколи вони тривали десятиліття – астронавти вивчали досвід чужих експедицій.